Я дуже чітко пам’ятаю останній день перед війною.

Уже працював за спеціальністю, у клініці. І тоді стався справжній прорив — мене викликав директор і запропонував постійну посаду в новій клініці. Це була ейфорія.

Я вперше відчув: я щось зміг. Нарешті з’явилась стабільність, не треба більше мотатись між двома роботами — на одній платять мало, на іншій часу бракує. Це було дуже круте відчуття. У мене тоді був підйом, радість.

Увечері зібралися вдома з близькими — сестри, зяті. І тут моя двоюрідна сестра каже: «Уяви, завтра прокидаємось — і починається війна».

Я їй одразу: «Та годі нести дурниці. Яка ще війна, звідки ти це взяла?»

Усі розійшлися десь ближче до півночі, а я довго не міг заснути — крутився, думав про ті її слова. Десь о третій таки заснув. А вже о четвертій мама влітає до моєї кімнати — вся в сльозах, не може нормально говорити, і тільки одне я почув: «Сину, почалась війна».

Я не повірив.

Кажу: «Мам, заспокойся».
А вона: «Ні, це правда, вже почалося, йди швидко до сестри, допоможи винести дитячі ліжечка». Для двійнят — племінникам тоді було півтора року. Я відкриваю двері, виходжу — і в ту ж мить чую сильний вибух. Прилетіла ракета, влучила по аеропорту, що був зовсім недалеко. Саме в цей момент я зрозумів: так, це воно.

Почалося. І мене накрило. Паніка.
Я був абсолютно не готовий.

До другої дня 24 лютого в нашому домі вже було приблизно 50 людей. Родичі, сусіди, друзі. Увечері почалося справжнє пекло — над дахом літали винищувачі, вибухи, стрілянина, бій на мосту. Та ніч була дуже страшна.

Це вже були не новини, не чиясь історія — це стало нашою реальністю. У першу ніч плакали всі. І діти, і жінки, і чоловіки. Я тоді цілодобово сидів у новинах, намагався зрозуміти, що взагалі відбувається і як жити далі…

Ми провели в підвалі два тижні. Взагалі не виходили. З новин дізнались, що наше місто в окупації. Через вибухи й вуличні бої було страшно навіть із дому вийти. Було щонайменше п’ять моментів, коли я реально думав, що можу не вижити. Розкажу дві з них.

Перший — коли я повертався з роботи. Громадський транспорт уже не ходив, і я йшов пішки через одну з центральних вулиць. Це було десь о другій годині дня. На вулицях — жодної людини. І тут мені назустріч починає рухатись велика колона військової техніки. На кожній машині — снайпери. Мінімум сорок. І всі автомати — на мене. Вони проїжджали повз і не зводили прицілу. У мене була одна думка: зараз колесо натрапить на камінь — і хтось випадково натисне. Я залишився живий, але ще хвилин двадцять просто стояв на місці — не міг поворухнутись від страху.

Друга ситуація — на роботі. Я приймав пацієнтів, коли раптом двері відчиняються — і в кабінет забігають четверо озброєних солдатів. Усі, хто чекав у холі, завмерли. Вони почали кричати: «Хто тут лікар? Нам треба стоматолога».
Я сказав: «Я — лікар». Я мав зберегти спокій і захистити людей, які були зі мною. Один із них сів у крісло, показав, що болить, а другий став позаду і наставив автомат: «Роби, що треба. Інакше — прощайся».

Я почав колоти анестезію. І в цей момент пацієнт непритомніє. Інші одразу — в крик, наставили автомати: «Що ти йому зробив?! Ми тебе зараз…»

Я намагався його привести до тями, і коли він опритомнів, пояснив, що з ним таке вже траплялось — він завжди непритомніє в стоматологічному кріслі.

Але мені від цього було не легше. Я досі відчуваю ті дула у себе за спиною.