Мені йшов восьмий рік. Ми приїхали до Києва і разом із братом батька купили тут будинок — на Предмостній слобідці. В одній половині жила родина батькового брата.

Я дуже сумував за ромським колгоспом. Там усе було своє, знайоме. А тут — усе чуже. І з руськими дітьми якось не вдавалось увійти в середовище.

У мене були звички за ромськими звичаями. Наприклад, іграшки й їжа — усе було спільне. Вийшов на вулицю з куском хліба — ділишся. У дитинстві це називалося «дай сорок» — значить, поділись. Усе було відкрите, просте.

Ніхто не казав: це моє.

Коли ми приїхали до Києва, я ще до школи зрозумів: краще не казати, що ти ром. І в школі ніхто не знав. Так, чутки були. Але офіційно — ні. Я сам це приховував. Інтуїтивно відчував: щоб бути на рівних з іншими — краще мовчати. Ніби нічого жахливого не трапилось, але я постійно відчував приниження. Що не можу бути як усі.

Ми жили на Красноармійській, у будинку №30. Німців я вперше побачив, коли вони вже йшли по Хрещатику — колоною.

Київ був окупований. Горів Хрещатик. Наші війська його замінували — все почало вибухати через кілька годин після того, як німці зайшли в місто.

У нашому будинку ніхто не знав, що ми роми. Скоріше думали, що євреї. Про ромів узагалі не говорили. У нас тільки народилась сестричка — їй було потрібне харчування. Брат був дуже схожий на єврея — не можна було навіть на вулицю виходити. А я — трохи менше. Мене більше приймали за ассирійця. Поруч жила велика ассирійська родина, вісім дітей. І ми були схожі. Я ходив з ними — чистив чоботи німцям, італійцям, мадярам, аби заробити шматок хліба.

Це було на площі Толстого, біля ресторану «Спорт». Він був тільки для німців. Нас там було чоловік 10–15 дітей — темноволосі, з коробками, двома щітками — чистили чоботи. Сам я не міг виходити на вулицю — могли арештувати. Але в юрбі ассирійських дітей був «свій».

Молока для сестрички не було. Мама хворіла — параліч правого боку. Відповідальність за всіх лягла на мене, десятирічного. Коли німці почали відступати, вони виселяли людей вулиця за вулицею. Нас теж вигнали. Не запропонували житло — просто вигнали. З хворою мамою, немовлям… Випадково вдалося врятуватися — я заховав пляшки з горілкою.

У 11–12 років уже розумів: горілка — найбільша цінність. За неї виміняв поганенького коня і бричку.

Поклав на неї маму, сестру, брата — і повіз до Білої Церкви. Спішити не було куди. Йшли селами. Десь переночуємо, десь попросимо. Люди пускали, годували — бачили, в якому ми стані. Раніше люди були добріші. Усі були бідні, але співчували одне одному.

У дорозі прихопили безхозну корову — вона давала молоко для сестрички. Оселилися в закинутій садибі. І в тому домі якось обжилися: город, земля — почали жити.

Пам’ятаю, як наступали наші і як відступали німці. Осінь, сльота, мокрий сніг. Німці з кіньми, повозками, технікою — йшли вночі. Це було під Білою Церквою. А зранку вже радянські війська увійшли в місто.