Канєшно, як тільки почалась війна, ми зразу поняли — нємци… Так. І десь через рік вони вже начали стрілять. Уже багатьох постріляли. І нас упіймали. Загнали в сарай.

Ми тоді їздили з місця на місце й приїхали в Снігуровський район (нині — Миколаївська область). Їдемо, а назустріч — люди. А хто — не знаєм. А там уже стоїть німецький комендант і руський переводчик.

Переводчик каже:
— Обертайте коней і їдьте за нами.

— Куди? — питаєм.

— Не спрашуйте, бо зараз і вас постріляють.

Їдем далі, у Надєждовку. Бачимо посадку, село. Під’їжджаєм — а назустріч іде мужчина і жінка: вона з граблями, він із сапою. Йдуть кудись. А з гори — шум, такий крик…

Я кажу брату:
— Он бачиш, що там робиться?
Людей повна машина, крики, гам — нємци євреїв убивають.

А ті мужчина й жінка нам кричать:
— Куди ви претеся?! Там убивають! І вас зараз уб’ють!

Вони схопили наших коней — ми розвернулись і втекли. До Петровки. А за нею — Любино. Там зупинились. На ранок прийшов поліцейський, руський. Позабирав у нас коней, усе, що було. Ми пішли работать. Я робила. І брат робив.

Це вже був другий рік війни, літо. Нємци вже всюди були. Голодали ми — не виписували нам ні продуктів, нічого. Ховалися, хоч і працювали. Брат — він парень був, гуляв. Познайомився з іншим хлопцем, подружились.

Однолітки були. Той його переховував. Жив у нього. А батько того хлопця був председатель сельсовєта в Петровці. І коли він дав приказ, щоб нас вивезли — у Снігуровку, нібито робити там — п’ять разів машина приїжджала, шоб нас забрати.

Поліцейський приїжджав і казав:
— Поєхалі, вас чекає комендант.

А люди не давали! Люди не пускали! Кричали:
— Шо ти над ними дєлаєш? Люди голодні, працюють. Нє, не дамо!

Люди горою стали. Спасіба їм!

А той поліцейський був дуже злий. При нас особисто — батька, матір, братів його убили. А двоє хлопчиків — коли їх везли вбивати — втратили свідомість, упали з підводи. Просто на дорозі. Люди підібрали їх, назад у село привезли.

Роми їх забрали — в Петровку, потім у Любино, де ми робили. В хаті того самого поліцейського вони були тиждень. Люди хотіли взяти їх на поруки — але він не дав. Це були мамині племінники, діти двоюрідного брата. Одного звали Ніколай, другого — Міша. Але не дав… Повіз у Снігуровку — і там убили. А що з нашою сім’єю? Я пішла гулять із дівчатками.

Там були люди, запрягли коней, кажуть:
— Сідайте, поїхали.

Ну, я й сіла. Поїхали в посадку. Літо було. Ми там травичку рвали. Аж вертаюсь додому — а біля нашого двору повно людей. Батька, матері, двох дітей — нема. Люди шепчуться, щось не кажуть.

Я кажу:
— Піду в хату.
А мені:
— Ні, пішли до нас. Погуляєш ще з дівчатами, потім підеш.

Я в них і переночувала. А вранці мені кажуть:
— Нема ні батька, ні матері, ні братів і сестер. Нємци забрали…

Я взнала — убили їх.

Мене ті люди взяли до себе. Жінку звали Марія, а його — Степан. Руські люди. Переховували мене. Зробили мені іншу фамілію — молдаванську. А справжня — Смаілова Галіна Сємьоновна. У брата — Смаілов Дімітрій Сємьонович. А так — в документах і матір підмінили, що інша родила.

Я вийшла заміж за молдованина. Мене туди й відправили.

Переховували мене в хліві, де корови. Зробили там яму, була кровать, тепло. Я там зимувала…

І досі думаю: та що толку з того життя?.. Наплодили багато — а толку? Мені не треба багато жити. Мені треба жити харашо. Дітей багато — а щоб було по-людськи.