24 лютого в нас був дуже теплий день. Хоча все, мабуть, почалося ще 23-го. Ми постійно сиділи в новинах.

Мій хлопець усе повторював: «Треба їхати, з таким сусідом тут небезпечно». А я знала — у мене мама. Вона не погодиться. Я її вмовляла, а вона — навідріз.

Я думала: ну якщо вже щось почнеться прямо в нашому місті, тоді, може, вона згодиться. А поки — будемо до останнього тут сидіти.

Той вечір був тривожний. Ми з хлопцем вийшли прогулятися містом — не могли більше сидіти над тими новинами. Біля школи, де я вчилась, є невеличке озеро. Я зупинилася, глянула — а воно таке спокійне, мов дзеркало.

Небо — зірки, тонкі хмаринки… Дуже гарна картина. Чомусь захотілось сфотографувати. Зняла. Фото не надто вдале, але зберегла. А вже на наступний ранок — усе почалося.

Малий племінник, який був у нас у гостях, ще напередодні бурчав: «Хватить вже про ту війну! Я не хочу це слухати!» А зранку сидів розгублений, шепотів: «Бабушка, не плач… Тьотя, не плач…»

Я почала хапати все, що бачила, разом із хлопцем закидали в машину. Бігала по дому, казала мамі: «Мамо, збирайся! Поїхали!» А вона — ні в яку. Сльози, плач.

Залишили навіть кота — не змогли забрати, бо мама залишилась. Це був розпач, відчай і страх, що більше ніколи не побачу рідних.

Ми їхали якимись забутими дорогами — через поля, через ліс. Дороги страшні, з ямами — такі, що здавалося: якщо в одну заїдемо, звідти вже ніхто не витягне. Обоє з хлопцем щойно отримали водійські посвідчення, досвіду майже не було. І я постійно думала: якщо застрягнемо — хто нас тут знайде?

Тим часом мама писала, що в місто заходять ворожі війська. Було дуже страшно.
У пам’яті назавжди лишилась та дорога. В суцільній темряві перед нами тягнулася безкінечна червона стрічка — наче звивиста річка зі світла. Це була колона машин, які їхали на захід, тікали від війни. Узбіччями — розбиті авто. Родини, які не дістались порятунку.

Місцями — тіла.

В один момент з темряви, наче з нізвідки, прямо перед нами вигулькнув танк. На шаленій швидкості. Він мчав у бік мого міста — захищати його. І тільки згодом ми зрозуміли, що це наші. А спочатку… кров просто застигла в жилах.

Я не знаю, що страшніше — лишатися, чи  тікати і думати про рідних. Я постійно сиділа в новинах, слідкувала за тривогами, писала мамі: «Можна вийти, закінчилась».

Боялась схибити, не встигнути попередити. Потім почали з’являтись перші зелені коридори, почали евакуйовувати людей. Ми знову й знову вмовляли маму їхати — вона впиралася. Але на початку березня в місті був дуже сильний авіаналіт. Скинули кілька бомб прямо в центр. Мама злякалась.

Подзвонила й сказала: «Доцю, я хочу їхати».

Брат за лічені хвилини знайшов волонтерів. Зателефонував мені: «Терміново кажи їй, щоб виходила! Через п’ять хвилин машина виїжджає. Там лише одне місце». 


До останнього не вірила, що побачу її знову.