Ми ховалися… А мама і брат Сеня — не встигли. Вони теж хотіли сховатися, але саме їх і схопили. Забрали не тільки маму й Сеню — ще багато людей, і росіяни були серед них, і місцеві… всіх забрали.

Біля церкви. Там у селі велика церква була. Туди їх і загнали. Людей так набили, що двері ледве позакривались. Як вони звідти повилазили — я не знаю…

Ми ховалися в селі, в однієї жінки. Здається, Юля її звали, вже й точно не пам’ятаю. Вона тримала нас у погребі. І моїх братиків — теж ховали, хто де: в когось у підвалі, в когось у льосі. Люди нас переховували. Спасибі їм велике. Дай Бог їм здоров’я.

Приносили то хлібчика, то булочку, то коржика, то варену картоплю. Люди годували нас, рятували.

Ми не завжди були в одному місці. Я, наприклад, частіше була в тієї жінки. А братик — далі, в інших людей. То там, то сям — по всьому селу бігали й ховалися. Хто де міг. Але найчастіше — в тому великому погребі, в Юлі. Там ми й сиділи. І тато з мамою — теж ховалися.

Люди їх теж переховували.

Так нас із хати в хату передавали — щоб не вбили. Люди берегли нас, як могли. І завдяки їм ми залишились живі. Але вже немає тих людей… Всі померли. Всі, хто тоді нас рятував.

А були й інші — ті, що видавали. І багато таких було. Тата дуже сильно били. І нас — били. Німці били страшно…

Хто саме зрадив — не знаю. Бог його знає. А ту жінку, що точно видала… Коли прийшли наші війська — її зразу застрелили.