Війна почалася рано-вранці, ще вночі.
Нас розбудив страшний гуркіт — над будинком літали якісь незрозумілі об’єкти.
У мою кімнату вбіг тато з сестрою й закричали: «Війна почалась!».

А я їм не вірю — думаю, що це якийсь жарт або просто паніка, й починаю виганяти їх із кімнати. Але з мого вікна було найкраще видно небо — тож вони залишились.

Коли ми вже готувалися їхати, вирішили, що тато залишиться. Старший брат мав везти сестру з її сином до Молдови, а я — залишитися з батьком.

Ми поговорили, я сказав: «Я з тобою, я не їду». Посперечались, але зрештою всі погодились — добре, лишайся.

І тут усе чує мій маленький племінник. Він підбігає до мене, міцно обіймає й починає голосно плакати:

— Будь ласка, не залишайся, ти помреш. Я не хочу, щоб ти помер.

Сльози градом. Я почав його заспокоювати, сказав:

— Добре, я з вами поїду. 


Просто щоб він заспокоївся і сів у машину. Але після цього тато вже наполіг, щоб я таки їхав — мовляв, мало що може статися в дорозі, треба, щоб я був з братом.

Сказав:

— Ви їдьте наперед, а я вас наздожену.

Ми виїхали десь на півтори години пізніше за всіх. То я мав лишатись, то брат. Ми обидва не хотіли залишати тата. А він нас буквально обманом випхав, щоб ми їхали. По дорозі пробили колесо. Я тоді ще не дуже добре водив, а дороги в нас — самі ями.

Влетіли в одну з таких, спустило колесо. Запаски не було, довго шукали. Лише завдяки випадковому чоловікові, який приніс інше колесо, змогли доїхати далі. І в машині — двоє дітей. Вони плакали, кричали, їм було страшно. Вони ж усе бачили через вікна. Та й атмосфера була відповідна — навіть дорослі були налякані.

З п’ятої ранку до десятої вечора ми стояли й чекали, щоб сісти в автобус. Нас не брали:
 — Цим не поїдете. І цим теж не поїдете. Вас багато, куди вас дівати?

Чули, що люди їдуть до Німеччини, що там краще ставляться до таких ситуацій. Ми сиділи, намагалися щось перекусити. А там такий мороз — страшенний. Не було де сісти. Особливо на вокзалі — товсті стіни, але холод пронизує. Ми виходили надвір і просто танцювали, щоб не замерзнути. Постійно рухались.

Раніше я не був прямо релігійною людиною. Так, у родині Бога поважали, але я сам — не дуже. А після цього… я вдвічі більше вірю. Мій брат постійно ходить до церкви, ставить свічки. Він у цьому розбирається, я — ні. Але молюся.

У мене є дуже близькі друзі, які загинули на війні. Один товариш, з яким я вчився в коледжі, пішов служити — не знаю, сам чи за повісткою. І загинув.
Я ставлю за нього свічки, молюся за всіх загиблих і постраждалих.
Щоб усе це припинилось.
Щоб настав мир.
Щоб не вмирали діти.
Щоб старі доживали свій вік.
Щоб не треба було боятись за життя, за шматок хліба, за чисту воду.

Наші кімнати в Україні були більші, ніж уся ця квартира.
Але коли ми жили втрьох — я, брат і мама — нам навіть було легше.
Тісно, але разом. Сестра вже тоді виїхала до Італії, до чоловіка — він румунський громадянин, мав там роботу. А батько залишився вдома.

Мама — проста жінка. Не розбирається в паперах, у правах людини.
І постійно боялась — що нас можуть забрати, що щось станеться. Жила в постійному стресі.
Ми сиділи поруч, заспокоювали її. Я добре пам’ятаю — перший час вона постійно плакала.

І ми — теж. Що там казати. Чоловіки теж плачуть. Особливо, коли мама плаче. Але найбільше щастя було, коли приїхав тато. Я дивлюсь на нього — і не вірю. Це він? Це тато? І в той момент у мене по спині, по шиї, по руках — мурахи. Такий адреналін. Шок. Я підходжу, обіймаю — і це просто неймовірне відчуття. Це щастя.

Тато завжди казав:

— Твій дім — це твоя фортеця. 


Але мав на увазі не стіни. А сім’ю. Ось мама, брат, тато — це й є фортеця.
Коли ми тільки приїхали в гуртожиток… У мене, особисто в мене, зі словом «Німеччина» була дуже страшна асоціація. Роми і Німеччина — що перше згадується? Страх.

Дід казав: не треба туди їхати.
Старші — бабусі, дідусі — постійно згадували ті часи.
Може, моя бабуся не пережила все на собі, але чула від старших багато.
Вона теж — дитина війни, жила тоді.

І коли ти розумієш, що зараз — у цій країні, то ставишся до всього насторожено.
А раптом що? Люди ж різні. Навіть зараз.

Хто б міг подумати, що через 15 років ми будемо тікати з України від росіян — у Німеччину.

Рятуватись, бо вони прийшли нас вбивати.