Близько п’ятої ранку, десь після четвертої, прийшов брат. Сказав, що почалась війна. Його дружина попросила мене зібрати якісь речі — так, щоб у разі чого одразу схопити й вийти з дому.

І тут я зрозуміла, що не маю жодного уявлення, які речі взагалі треба брати в таких випадках. Ми ж нічого не готували — ніяких тривожних валізок, нічого.
У чому я тоді зранку одягнулась — у тому й вийшла. Я навіть не подумала, як виглядаю, чи варто перевдягнутись хоча б у щось зручніше. Джинси, куртку. Я навіть води не взяла.

Я думала: ми доїдемо до Львова, і я там усе куплю. А потім думала: я, мабуть, просто помру по дорозі, якби не волонтер. Направду. Напевно, від жаги чи голоду десь і залишилась би. Бо хлопець з родиною взяли одну пляшку води й печиво.
А я — взагалі нічого. І ми вчотирьох пили ту саму пляшку.

Ми їхали чотири доби. З першого числа — чотири доби в дорозі.

Коли я виходила з дому, брат — він у мене віруючий — дав мені з собою іконку.
Маленьку, як пін. Її йому подарував священник, з яким він товаришує. Вона освячена.
І от він віддає її мені. А для мене це був такий сильний момент — бо коли людина тобі дає щось, у що сама вірить, це виглядає як надія.

Наче він говорить:
«Я вірю, що з тобою все буде добре».

Я не знала, брати її чи ні. Може, йому вона більше знадобиться. Але він наполіг. І я дуже плакала. Вони теж плакали. Бо було зовсім незрозуміло: чи повернусь я додому, і якщо так — то чи буде взагалі куди повертатись.

Потім був вокзал. І стало ще гірше. Коли ми туди прийшли, він був забитий. Якраз під’їхав потяг. Але розкладу не було. Ти просто приходиш, і бачиш — от потяг. А куди він їде — ніхто не каже. Кажуть тільки: «На захід». Але це Ужгород? Чи Львів? Дізнаєшся вже в дорозі.

Один потяг, на який ми хотіли сісти, люди буквально штурмували.
Там було неможливо потрапити. І тут — нам пощастило. Позаду під’їхав ще один потяг.
Якби не він, не знаю, скільки б ми ще там стирчали. Але ми встигли.
Навіть зайняли два ліжка — хоч і на чотирьох, але краще, ніж стояти.

Ми посунулись, дали місце іншим — з дітьми, вагітним. Але це все одно було страшно. Люди сиділи на підлозі, в тамбурах, просто стояли в проходах, мінялись місцями, щоб хоч трохи відпочити. Це було жахливо.

До Львова ми доїхали більш-менш. Але в самому Львові — ще гірше. Там ми добу чекали на електричку. Черга була така, що доходила до входу в сам вокзал. Електрички приходили кожні 15–30 хвилин, але людей ставало не менше. Усі хотіли їсти, пити — з цим теж було погано.

Коли ми нарешті дочекались, уже була третя година ночі. Сіли в електричку — забиту наглухо. Вікна не відкривались. Не знаю — чи то вони старі були, чи це спеціально так зроблено через комендантську годину. Двері — заблоковані. В електричці дихати нема чим. Людям погано.

О третій чи четвертій ночі — темно, дерева навколо, нічого не видно — поїзд зупинився.
Просто зупинився, і все. 15–20 хвилин проїхали — і стоїмо. І ніхто нічого не каже. Чому зупинились? Що далі?

Ми простояли так до ранку. І весь цей час у мене було одне бажання — вибити вікно, вилізти і піти пішки. Бо там було настільки душно, страшно, і незрозуміло.

Думка крутилась тільки одна: а раптом щось зараз прилетить?