Наша хата була під горою, а на самій горі — стояли німці. А ми — тут, унизу. Потім зайшли наші, почались бої. Німців тоді дуже били.

І от якось німці вдарили по хаті — усе загриміло… Ми всі були на печі. Усе змішалося з камінням. З хати лишилися тільки дві стіни. І колиска Андрія — тільки вона вціліла.

А надворі ніч. Темно.

Ми після того ще сиділи на печі, бо не знали, куди йти. Як гримнуло — усе посипалось. Залишився тільки потолок і дві стіни. Кого витягли, кого ні… Усіх порозкидало. Хто де опинився — всі потєрялися.

Мама схопила Андрія — думала, хоч тіло врятує — і побігла в іншу кімнату. А я — загубилася. Темрява. Страшно. Вулиця з усіх боків.
Я всю ніч ходила по селу. До ранку тільки знайшла своїх батьків.

Оббігала всіх сусідів, питала: —
Мама тут?

А мама сама мене потім знайшла. Виявилось, ми були в одній хаті — тільки вони сиділи під горою, усі під лавками. Бо на горі ж — німці. Хтось тільки визирне — і все: раз — і нема, раз — і нема людини.

Діти води просять. І я прошу. А нікому піти. У мами ж на руках дитина.

Одна жінка каже:
— Ладно, я піду по воду. У мене дітей нема.

Побігла — і бах. Убили її. Не встигла. Біля школи вода була. Тільки вискочила — а солдати її застрелили.

Інша жінка — теж побігла по воду. І її вбили. Десь трьох людей так убило. Лише одна змогла принести трохи — півбідончика водички для всіх.

А вже зранку — встаємо, дивимось: а навколо хати солдати лежать, відпочивають.
Німці вже пішли.