Дід Ваня дуже любив голубів. У нас у Сімферополі був голуб’ятник. І не з якимись там простими птахами, а з білими, з кучерявими хвостами — красивими. Ми з братом постійно їх годували, хоча їм не можна було переїдати — ставали як телепузики. А ми все одно: жменю взяли — сиплемо. 


У нас ще був Тайсон — велика бійцівська собака. І цей дурник одного разу погриз дідусевих голубів. Дід дуже засмутився, аж серце схопило. Потім випустив усіх. Але він їх любив — вони були ручні, могли з рук їсти, пити воду.

У нашій сімʼї відкрито говорили, що ми роми. Я з дитинства знала мову, вдома нею говорили. І мені було нормально — я розуміла, хто я. У Сімферополі ніколи не соромилась, що ромка. Там усі різні — кримські татари, інші меншини. Навіть моє ім’я — Мерседес — ні в кого не викликало подиву. Поруч були Алі, Мірʼєми, Мухаммеди. Я була як своя. 


У школі — десь перший-другий клас — почала трохи плутатись у мові. Наприклад, числа: «сім», «вісім» — змішувала. Казала речення — а слово раптом вилітає російське. Але я ніколи не сумнівалась, хто я, і не соромилась. До переїзду в Харків.

У 2014-му, коли почався воєнний стан, тато вирішив продати дім. Ми переїхали до Харкова. Нове житло, нова школа — почали звикати. Я рік майже пропустила в навчанні. Була як забита мишка: сама по собі, ні з ким не говорила. І там уже було інше ставлення.
Типу: роми не читають, роми не вчаться. Якось викликали до дошки читати вірш.

Я вийшла, починаю розповідати — а з-за спини хтось: «Вона що, вміє читати?!»

І тоді я подумала: капець. Я хочу звідси піти.

Зараз розумію — тоді просто не адаптувалась. Була в шоці. Нове місто, нове середовище — я не знала, як поводитись. Потроху впала в депресію. Цілими днями сиділа в кімнаті, дивилась серіали, заїдалась. Було соромно навіть вийти на кухню попити води. Купувала собі щось — воду, шоколадку — і знову в кімнату.

2022 рік. П’ята ранку. Мама кричить на весь дім, що ми всі помремо, що почалась війна. Ми ще тижнів два чи навіть місяць були в Харкові — не могли знайти транспорт. У нас не було що їсти. Була маленька племінниця — 2 роки. Якось вона пів дня пила лише воду з цукром, бо не було суміші. Коли гупало – закривала вушка, падала обличчям у подушку. Дивитись на це було нестерпно.

Брат знайшов знайомих, заплатили немалу суму — і нас, 12 людей, вивезли на двох машинах. Спочатку жили в Мукачеві, в якійсь закинутій церкві. А потім — welcome to the вокзал.

Ніде не було місця на таку велику родину. Врешті опинились у шелтері при школі — всі жили в одному класі. Потім родина поїхала в Німеччину. А я лишилась. Жила в іншому шелтері, приходила туди тільки на ніч. Бути серед чужих людей було дуже некомфортно.

Доводилось щось робити — готувати, прибирати, допомагати. Бо не платиш — допомагай.

Я там майже не їла, не пила. Цілими днями була в місті, поверталась пізно. Інколи запізнювалась — і не пускали. Загальна кімната зачинялась о 22:00. Три рази ночувала на вулиці — за круглим деревʼяним столиком. Досить зручний: сідаєш — і сидиш.

Телефон розряджений, холодно, ти в шортах і майці. І просто сидиш, дивишся на зорі.

Романтика.

Тоді я зрозуміла: не спізнюйся. Бо не встигнеш — ночуватимеш надворі. А якщо ще й поскаржаться — можуть вигнати. Краще вже так, ніж потім з речами й без даху. Якщо знала, що не встигну — йшла в студію. Там нічого не було, тільки коробки. Сідала біля розетки і чекала до ранку.

Коли влаштовувалась на першу роботу, у мене була жахлива вимова. Українською майже не говорила. Щоб не соромитись, виходила раніше, дорогою в навушниках слухала скоромовки, читала вголос, тренувалась. Потроху виправила.

Я навчилась спілкуватись, будувати маршрут, діяти. Навіть якщо нічого не буде — я не розгублюсь. У мене є досвід. Я знаю, як рухатись далі.

Тут, в Ужгороді, в мене друзі, знайомі, підтримка. І люди кажуть: через спілкування зі мною в них змінилось ставлення до ромів.
 Моя подруга Лєнуца зізналась: усе дитинство ромів уникала. А зараз ми — найкращі подруги.

За ці два роки я змінилася на всі 10 із 10. Якщо згадати ту дівчинку з Харкова, яка боялася руку підняти в класі… А тепер я можу виступати, говорити, їздити. 


У Варшаві на першій конференції я взяла мікрофон. Тоді ще не знала, як себе представити — просто написала на листочку: «ромська активістка».

Тоді це було красиве слово. А зараз — це я. 


Коли згадую ту себе, розумію: я виросла. І тепер теж хочу допомагати людям. Бо якби мене тоді не підтримали — мені було б дуже важко досягти всього.