Частина третя. Староста
Ворожі війська сунули вперед і просувались все далі. Ті, хто мали гроші, намагались покинути село у пошуках безпеки в східних регіонах. Заможним односельцям давали можливість виїхати з підвізними, але родина Білащенків не мала великих заощаджень та і їхати було нікуди. На свій страх та ризик довелось залишитись вдома.
Коли німецькі війська повністю окупували Черкащину, життя селян різко змінилось. Значну частину харчів конфісковували на потреби німецької армії. Місцеві жителі змушені були віддавати врожай, домашню худобу і навіть особисті речі. Серед людей ширились розмови про жорстокість ворога та особливу нена- висть до євреїв і ромів. Був спеціальний указ або розстрілювати, або на каторжні роботи до Німеччини відправляти. Обидва варіанти означали смерть. Вся Дмитрівка знала про ромські корені Іванової родини, однак ніхто не поспішав докладати про це німцям. Поважали сім’ю в селі того й не бажали зла. Втім, відчуття безпеки це не додавало. Щоночі родина засинала з думками про смерть.
— День минув, ще б ніч пережити. А що буде завтра? Що мені снитиметься? Невже знову розстріли, «Чорний ворон»… Господи, нехай цієї ночі вони не прийдуть за нами. Може втекти кудись в партизани? Ні, матір і сестер розстріляють. Куди ж мені подітись, — крутилось в голові у знесиленого від роботи Івана. Хлопець втомлювався за день, але заснути не так просто. Думки про небезпеку не давали зімкнути очей, щоночі повторювалось те ж саме.
Днями стало відомо, що в сусідньому селі всіх ромів розстріляли. На виїзді німці перестріли втікачів, не пошкодували нікого. Дивом вижив наймолодший син, ще зовсім дитина. Після побаченого хлопчина впав у безумство. Чи зможе відновитись — не відомо. Саме це найбільше лякало Івана. Самому вмирати моторошно, але бачити як знущаються над рідними – найжахливіше.
Одного дня в гості до Білащенків завітав Іван Сакович — староста Дмитрівки, який опинився у скрутній ситуації. Гестапо вимагало від нього видати ромів, але чоловік вперто не хотів відправляти односельців на тортури. Йому вдалось призупинити розвиток справи, збрехавши, ніби ромів у селі немає, а всі колгоспники — свої.
— Петю, треба щось робити, вони ж бо від нас не відчепляться. Хтось та й доповість і тоді розстріл буде нам за щастя, — зібравшись з силами звернулась до свого брата Ганна Іванівна.
— Складай золото, яке маєш. З Саковичем підемо домовлятись до німців. Будемо переконувати, що не роми. В документах вказано «українці», на це й будемо тиснути.
Так і зробили. Домовитись вдалось, запевнивши, що ромів немає, а ці смагляві Білащенки — прості колгоспники, які вже не перше покоління живуть у Дмитрівці. На цьому поки що й розійшлись.
Минув час і в селі почалась перевірка. Стало відомо, що хтось співпрацює з партизанами та передає їм інформацію. Німці були надзвичайно розлючені, перетрясли кожну хату і швидко знайшли «зрадника». Як виявилось, зв’язок з червоними підтримував староста. Він передавав новини, прикривав родини партизанів та переховував ромів.
Німці увірвалися до старостату посеред білого дня і забрали Івана Саковича прямо з робочого місця. Далі були жорстокі багатогодинні допити, але жодної корисної для себе інформації вони отримати не змогли. Звісно, покарання було в стилі окупантів — смерть.
Після викриття старости німці почали критично ставитись до всіх, за кого він колись закидав добре слівце. Незабаром Іван і сам опинився у черзі до Німеччини. Нічого гарного це не віщувало, тому хлопець вирішив будь-що не доїхати до місця призначення. Жінок та чоловіків, яких планувалось перевезти на роботи, вишикували в один ряд біля вагонів. На вулиці розпочався дощ, так що посадка затягувалась, очікування було морозним і моторошним.
— Треба тікати, бо ж до смерті там сидітиму. Тут не можна — зловлять. Може під час зупинки? А чи буде вона та зупинка… Тоді по дорозі. Хоча, там стільки німців…не встигну й кроку дати, — подумки планував втечу Іван. У цей момент солдат пнув хлопця автоматом у спину і перебив потік думок. — Schneller, — погрозливо крикнув німець, показуючи напрямок. Парубок зрозумів, що має ворушитись і не затримувати за собою чергу.
Здавалось, ніби потяг їхав цілу вічність. У вагоні було холодно і переважно сиро. Сильно хотілось їсти, ще більше спати, але втрачати пильність не можна.
Іван вирішив, як вдасться — одразу зістрибнути та дати навтіки. Якщо вдача буде на нашому боці, то вийде врятуватись. Через декілька годин десь між Києвом та Житомиром така можливість з’явилась. У сусідньому вагоні зчинився галас, почулись крики й постріли. Звісно, вся увага солдатів моментально переключилась на порушників. Іван скористався моментом і зістрибнув з потяга, який саме сповільнив рух. Далі бігма через ліс, щоб не зловили, а через декілька днів невпинної ходи дістався до Дмитрівки. Пробрався до хати — мати як вгледіла, впала на коліна та й в сльози. Вже і не сподівалась сина на своєму віку побачити, тільки молилась аби жив.
Хоч всі разом, а спокою не було. Зрозуміло ж, німці прийдуть знову. Може вб’ють — хтозна. От тільки до Німеччини Іван будь-що вирішив не їхати. Якщо помирати, то вже вдома — в Україні, хоч поруч з родиною. Як і думалось, окупанти не змусили на себе чекати. Через три дні прийшли і витягнули сонного парубка прямо з ліжка. В голові крутилась тільки одна думка, якщо стрілятимуть, то хоч би не на очах у родини. Втім, плани у німців були інші. Іван молодий, моторний, вільні руки їм теж не завадять. Відвезти до Німеччини одразу не могли, а отже вирішили покарати та відправити на роботи. Так і зробили. Біля старостату ріс клен, той самий, на якому періодично вішали неугодних окупаційній владі селян.
Івана прив’язали до дерева та й почали шмагати різками, разів 12 всипали аж поки живого місця на спині не залишилось. Опісля змореного та побитого відвезли працювати на залізничній лінії під Ліплявою.
Керуючись принципами, рухаємось за метою
©Copyright 2026, Всі права захищено.