На залізниці працювало багацько людей, керував ними поляк виконроб, на ім’я Ґжеґож (ім’я вигадане). Гарний хлопець, високий, зеленоокий, років 25 на вигляд. Саме з ним найбільше потоваришував Іван. Парубки добре розуміли один одного, розмовляючи кожен своєю мовою. Та й жодних нарікань на Івана не було, виконував будь-яку, навіть найскладнішу роботу. А що залишалось? Ледачі довго не жили.

— Хей, Іване, розмову маю. Білащенко Марія, то є твоя сестра? — звернувся Ґжеґож до підлеглого.

— Так, з нею щось сталось? — налякано перепитав хлопець, готуючись до найгіршого.

— Її внесли у список. До Німеччини. Якщо так, то спробую допомогти. Раптом що, то ти нічого не знав і їй не розповідай. Безпечніше буде.

Ранком наступного дня Ґжеґож мав зачитати список тих, кому з його бригади треба збиратись аби їхати до Німеччини. Люди стояли в очікуванні та з поганим передчуттям.

— Крок вперед: Антоненко Лідія, Андрухович Віктор, Баранецький Олександр, Вовк Євгенія… та Ярош Тетяна. У вас 2 години на збори, ввечері вирушаєте, — пропустивши прізвище Білащенко, оголосив чоловік.

Таким чином Ґжеґож врятував життя невинній дівчині, ще не здогадуючись, що не востаннє допомагає родині товариша. Минув місяць, роботи були виснажливими, їжі не вистачало, відпочивати виходило в кращому випадку по декілька годин на добу. Обіч стояли німці з поліцаями та примушували працювати, навіть коли сил не залишалось. Іван все чіткіше розумів — порятунком буде тільки втеча. Але доля розпорядилась по своєму.

Чаc йшов, одноманітні дні змінювали інші: залізниця — ліжко — залізниця. Згодом до Івана знову підійшов Ґжеґож та попередив, що ввечері його та інших хлопців заберуть до Німеччини та там всіх вб’ють. Тікати було запізно, адже німці вже змусили молодь завантажувати свої коштовності та одяг у вагони. Іван не розгубився і попередив про наміри окупантів усіх з ким був знайомий.

— Сьогодні німці посадять нас у вагони та повезуть до себе, там буде кінець. Бачите, нас багацько 30-40 нарахується. Як від’їдемо, я скажу коли і всі один за одним повистрибуємо та й розбіжимося в лісі хто куди. Тільки так врятуємось.

Зробили, як домовились. Парубки всі молоді, при силах, тож швидко повтікали в різні сторони, що німці й не встигли за ними. У лісі їм вдалось сховатись, а далі потихеньку продовжували рухатись в бік Дмитрівки. Через три дні дістались до села, а там вже червоні почали наступати, тож окупантам було не до втікачів.