В ті часи люди в селі жили коштом клаптика землі, попросту городиною, що посієш, продаси, те й отримаєш на зиму. З року в рік чорнозем вдосталь родив, гріх було нарікати на наші поля. Їли, пили, на досвітках гуляли — гарне життя, хоч і працювати тяжко доводилось. А як інакше? Поле, як людина, любить увагу.
­ Наприкінці 20-х років радянська влада вирішила забрати у селян все, що їм належало і зробити пожиток «спільним», активно започатковуючи колгоспи. Тепер корова була не тільки твоєю, лопата, яку купив на зароблені кошти, теж сусіду належала, з батьківської хати на вулицю вигнати могли і на дітей не глянути. Мало кому ця ідея до душі припала, не хотіли люди коритись, але вибору не давали. Тоді родина мешкала у селі Дмитрівка, що на Черкащині. Сім’я не шикувала, тож матері нічого не залишалось, як змиритись та піти працювати в колгосп. Вдень на роботі, ввечері по господарству поралась — тяжко чотирьох дітей тягнути.
 Батько сімейства служив у армії за Першої світової війни, там же отримав поранення. Тяжкі умови життя, недоїдання і фронт спровокували туберкульоз кісток. Лікуванням тоді мало хто займався, хоч ветераном був, а особливої уваги на нього не звертали. Доводилось просто терпіти.
Минав час, селяни ставали все біднішими, а радянська політика все жорстокішою. У 1932-33 роках радянська влада встановила завищені плани хлібоза- готівель, які фізично було неможливо виконати. Використавши це як привід, влада зчинила геноцид в Україні. Почали людей голодом морити, забираючи все до останньої крихти хліба. Якщо скаже хтось, що неврожай всьому причина — брехня, навіть за найбільшої посухи земля наша могла прогодувати пів континенту, що й казати про власні міста.
Іван Корнійович насилу перевів дихання. Згадки про голод не даються легко. Зібравшись з думками, продовжив.
­Бувало піде старша сестра тихцем, знайде десь в полі жменьку насіння та й хутчіш додому, щоб не побили по дорозі й останнє не відняли. Мізерні 200 грамів зерна, що виписували колгоспникам наприкінці дня, виглядали радше як глум. Рік працюєш, а наприкінці отримуєш пів мішка зерна — як вижити? Худобу давно забили, останні запаси їжі теж закінчились.
 Ганна Іванівна, матінка, була не з бідної родини, тож заміж йшла з речами та прикрасами. Подекуди саме це й врятувало сімейство від голодної смерті. В дитячій пам’яті найяскравіше закарбувався один день, коли стало настільки важко, що нашій родині довелося обміняти останні речі на їжу. Було це 1933 року.